Національний Темпус / Еразмус+ 
офіс в Україні

Михайло Філімонович Степко, перший заступник директора з науково-дослідної роботи Інституту вищої освіти Національной академії педагогічних наук України, кандидат фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Болонський процес, ситуація після Льовена.

Аналізуючи виклики для вищої освіти потрібно, перш за все, позначити фактори, що сьогодні формують зміни суспільного-характеру у всьому світі. Спочатку кілька загальних тенденцій та проблем.

Характерною тенденцією періоду переходу до третього тисячоліття є зміни практично усіх областей та умов діяльності і життя людини і суспільства. Змінюється характер праці, економічної діяльності, технічна база її організаційні форми, вимоги до рівня знань і кваліфікації людини її професійної та соціальної мобільності, які потрібні для нормального функціонування економіки.

Радикальні зміни суспільства характеризуються потужним процесом глобалізації економіки через створення мультинаціональних корпорацій та фінансових холдингів, які практично втрачають будь який контроль над собою, різко збільшується число малих і середніх підприємств, що по суті формують так званий сектор неофіційної економіки. Делокалізація підприємств призводить до кардинальних змін характеру міграції робочої сили. Це все відбувається на фоні демографічної кризи, що становить велику проблему як для ринку праці, так і для системи освіти. Швидкий розвиток наукових і технічних знань та інформаційно – комунікаційних технологій породжує проблеми їх впровадження та підготовки кадрів, що не під силу багатьом країнам.

Можливо найскладнішою з проблем є глобалізація та інтернаціоналізація культури, нарощування темпів якої вже спричиняє супротив, бажання і потребу захисту культурної та мовної самобутності. З одного боку, існує потреба інтернаціоналізації освіти (візьмемо той же Болонський процес), з іншого – є нагальна необхідність відповідати місцевим умовам і зберігати кращі національні традиції.

Такі революційні зміни колосально впливають на нові галузі, у тому числі й освіту, хоч цьому сприяв перш за все саме розвиток освіти. Освіта стає все більш масовою не зважаючи на проблему зайнятості випускників, при цьому зростання кількості бажаючих отримати освіту не супроводжується збільшенням фінансування, що не дозволяє реалізувати принцип рівного доступу до якісної освіти. Дипломовані фахівці не здатні власними силами забезпечити свою зайнятість або створити робоче місце.

Масовість вищої освіти породжує також проблему якості вищої освіти, спричиняє необхідність введення навчальних програм різних типів і, таким чином, ще більше здорожує процес отримання освіти. Європейська спільнота задекларувала створення єдиного освітнього простору до 2010 року, але при цьому напрацьовуються вимоги і рекомендації щодо якості освіти без чого побудова такого простору є неможливою. Створюється європейський реєстр агенцій, що контролюють якість діяльності університетів. Основні стандарти та рекомендації стосуються таких позицій: а) політика та процедури щодо забезпечення якості; б) затвердження, моніторинг та періодичний перегляд програм, їх визнання; в) оцінювання студентів; г) забезпечення якості роботи професорсько-викладацького складу; д) джерела фінансування навчання, форми підтримки студентів; е) інформаційні системи; ж) інформування громадськості. Цей перелік може слугувати певним орієнтиром для наших зусиль під час підготовки до вступу в єдиний європейський освітній простір .

Вища освіта, за таких умов повинна не просто адаптуватися, а перш за все упереджувати і впливати та орієнтувати, розширювати і більш цілеспрямовано вносити свій вклад у солідарний та стійкий людський розвиток, наполегливо проводити лінію на обмін знаннями, на боротьбу з відчуженням і безробіттям.

Все це породило нові масштабні проблеми розвитку освіти, що позначилися з початку ХХ1 століття і спричинили необхідність пошуку динамічних підходів до їх вирішення. Всесвітня конференція ЮНЕСКО 2008 року - „Вища освіта у ХХ1 столітті підходи та практичні міри” , що проходила у Парижі, окреслила коло найважливіших тем для обговорення, які, певною мірою характеризують тодішній погляд експертів країн світу на тенденції у вищій освіті майбутнього, серед них:

- потреби світу праці;

- вища освіта та стійкий розвиток;

- вклад у національний та регіональний розвиток;

- підвищення кваліфікації працівників вищої освіти: постійне завдання;

- вища освіта для нового суспільства: точка зору студентів;

- від традиційного до віртуального: нові інформаційні технології;

- визначальна роль наукових досліджень;

- вклад вищої освіти в систему освіти в цілому;

- жінки і вища освіта: проблеми і перспективи;

- сприяння культурі миру;

- мобілізація можливостей культури;

- соціальна відповідальність і академічні свободи.

Якщо суспільство не забезпечить організаційно та фінансово умови , щоб освіта виконала свої завдання перед цим же самим суспільством, то за прогнозами аналітиків, це самим серйозним чином позначиться на різних аспектах життя суспільства у ХХ1 столітті. Як приклад, можна навести світову тенденцію до зменшення державного фінансування освіти і прагнення розглядати вищі навчальні заклади як господарські підприємства, що виробляють товари і надають платні освітні послуги.

Тобто до освіти прагнуть застосувати жорсткі принципи конкуренції вільного ринку. В цілому, в умовах масовості освіти, не можна не розглядати конкуренцію як рушійну силу розвитку освіти, але при цьому потрібно чітко диференціювати завдання кожної категорії навчальних закладів перед суспільством і міру відповідальності та підтримки їх з боку держави. Тобто, нинішню світову тенденцію про зменшення ролі держави в економіці не можна автоматично переносити на освіту.

1. У цьому контексті надзвичайно важливим є питання взаємодії між основними силами суспільства і системою вищої освіти, зокрема взаємодія із державою, парламентом, урядом, світом праці та засобами масової інформації.

Особливо слід наголосити про зв”язки вищої освіти зі світом праці як рівних партнерів. Мова повинна йти саме про взаємодію, а не просто систематичну адаптацію вищої освіти, про партнерство а не підлеглість ринку. З одного боку зрозуміло, що значення і продукт діяльності університетів перебувають за межами ринку, особливо це стосується моральних і інтелектуальних наслідків досліджень і викладання та освітнього і культурного впливу. Університети не можна перетворити в майданчик для виробництва придатної для продажу „продукції”. Класичні університети були і є пристанищем незалежної думки, переважно саме вони покликані пропонувати програми академічного скерування і їх потрібно зберігати на рівні держави, якщо вона є цивілізованою.

З іншого боку не можна не враховувати, що в сучасних умовах на перше місце для всіх, насамперед тля технічних університетів, виходить прагматичний підхід, який приніс успіхи системі вищої освіти США.

Чимало людей вбачає панацею від усіх бід у розширенні автономії вищих навчальних закладів. Думаю, що це не зовсім так.

По – перше, чи можна дати цю автономію усім ВНЗ – ні. Тоді давайте дамо кращим. Але як їх об”єктивно визначити, адже ми вже проходили епопею з національними ВНЗ, починали із 13 дійсно кращих, закінчили – близько 100.

Однозначного розуміння цього поняття серед ректорів та управлінців до сих пір не має, існують досить крайні точки зору, особливо щодо питання підзвітності автономного університету суспільству та державі та переліку прав автономного закладу. Питання загострюється й тим, що законодавче поле вищої освіти утворюється не тільки Законом „Про вищу освіту”, більш того умов для реалізації прав автономії, закладених у цьому законі також не створено. Часткове вирішення цих проблем через надання додаткових прав окремим університетам, без встановлення чітких критеріїв надання цього статусу також не йде на користь справі.

По-друге. А за рахунок чого розширювати права автономії? Чого не хватає зараз державним вищим навчальним закладам, щоб задовольняти ринок праці, заробляти додаткові кошти і захищати своїх випускників на ринку праці? Хіба є якісь заборони укладати договори з представниками ринку праці? Немає. А скільки інвестицій за цими договорами отримали наші вузи, скільки розподілили випускників на реальні робочі місця? Розгледіти дуже важко.

Які ж причини? На перше місце я би поставив причину практичної відсутності замовників на більшість спеціальностей. За цих умов важко знайти відповідь на питання, які нові можливості у цьому контексті з”являться в керівників університетів з розширенням втономії?

Де знайти замовника, на кого орієнтуватися, на що має орієнтуватися студент обираючи ту чи іншу спеціалізацію чи вибіркову дисципліну? Знову ж таки в нашій країні його, за рідким виключенням, не знайдеш. Додам, що для класичних університетів ця проблема менш гостра аніж у технічних університетах, у них дещо інша місія, вони дають більш академічну освіту, за міжнародною класифікацією МСКО - це програми типу А.

За таких умов ускладнюється виконання важливого завдання – розробки національної рамки кваліфікацій та інших стандартів з використанням компетентісного підходу. Хто з українських роботодавців готовий та зацікавлений визначити сьогодні свої специфічні вимоги до випускників у термінах компетентностей, що прийняті міжнародним співтовариством.

Як сумістити права автономії та відповідальності університету за якість освіти з важливим нововведенням тестуванням випускників шкіл при вступі. Я повністю підтримую ідею щодо тестування, але ж, за нинішніх умов прийому, це фактично позбавляє університети права відбирати свого профільованого студента. Це дуже важливо для таких спеціальностей як математика, фізика, хімія, біологія, в яких значних успіхів досягають фанати своєї справи, а не школярі – енциклопедисти. Певним вирішенням проблеми може бути встановлення балу, що дає право брати участь у конкурсі до вступу, який дорівнює 124 та підраховується як середнє за результатами складання усіх тестів, а не просто - 124 бали з окремої дисципліни, як зараз. Тоді, наприклад, на математичний факультет буде зарахований абітурієнт, який набрав 195 балів з математики й 123,5 балів з мови, що за нинішніх умов є неможливим.

Не можна допустити формалізації знань, наука варіативна й на цілий ряд питань не можна давати однозначну відповідь. Відбір талантів передбачає перевірку вміння розмірковувати, творити.

Постає питання, що краще тестування чи єдиний іспит, як це робиться у Франції? Але ж потім для вступу до елітних університетів проводиться спеціальна підготовка як у Франції, чи проводяться співбесіди, як це, приміром, робиться в США після тестування на знання шкільної програми. Це повністю відноситься й до Англії (стандартні атестаційні тести плюс екзамени поглибленого рівня при вступі до університету, а при тяжкій конкурсній ситуації на престижну спеціальність установлюють додаткову співбесіду, продивляються відбірку самостійних робіт або проводять додаткове тестування). А от Японія, переконавшись, що Єдиний Державний Екзамен, який вони проводили кілька років, знижує якість освіти, відмовилися від нього.

Адже за наших умов у невигідному становищі опиняються найбільш оригінальні, нестандартні, творчі особистості. Як кажуть - генії не зручні при всякій масовій продукції.

Тестування, нажаль, не гарантує також справедливого доступу, не позбавляє освіту корупції. Як показав набутий досвід за діючої не повністю автоматизованої схеми проведення тестування (без захищеної від втручання людини комп'ютерної мережі) воно переноситься з вузівського на шкільний та регіональний рівень.

Не зникне й репетиторство, яке буде спеціалізуватися на натаскуванні абітурієнта на тести. Ще гірше буде якщо педагоги будуть готувати школярів не до вступу у світ знань, а вчити їх здавати тести. Не слід забувати, що послуги з підготовки абітурієнтів до вступу є самим консервативним та закритим ринком тіньової економіки. Тай не кожна сім'я може найняти репетитора, - хіба це рівний доступ?

Можливо одним із перших кроків щоб запобігти цьому має бути введення норми правил прийому щоб конкурсний бал вираховувався як сума балів тестового оцінювання та середнього балу шкільного атестату. (Це було прописано у першому варіанті нових умов прийому, до яких зараз готуються доповнення.) При цьому не виключено, що школи штучно захочуть підняти середній бал (таке вже було раніше), але тут і допоможе незалежне тестування, яке покаже різницю в балах, і можна буде зробити висновки.

Таким чином вважаю - нам потрібно зберегти загальнонаціональне тестування, але знайти власні шляхи усунення зазначених недоліків.

Впевнений, що слід виділити групу університетів і навчальних програм, що мають забезпечувати підготовку елітних фахівців із стратегічно важливих для держави спеціальностей. Але потрібно розробити спеціальні критерії кому надавати таке право та чітко їх дотримуватися.

Насамкінець своїх міркувань щодо автономії ВНЗ хочу відзначити окремі питання щодо автономії, які дійсно являють собою проблему й потребують термінового перегляду.

Перш за все, - це автономія економічна, насамперед - використання спецкоштів, удосконалення нормативної бази з питань розширення прав щодо взаємовідносин із потенціальними спонсорами, у тому числі із закордонними, допомога від яких застряє на кордонах, а потім повертається назад, що викликає здивування закордонних партнерів. Не завадять також рішення уряду щодо стимулювання спонсорів і роботодавців. Без цього ми не осучаснимо матеріально – технічну базу ВНЗ і не зможемо сприяти працевлаштуванню випускників.

І останнє, але не менш важливе – це розширення повноважень громадських професійних інституцій таких як спілки, асоціації ректорів щодо обговорення та прийняття системних рішень щодо реформування освітньої галузі.

Слід відзначити, що ця проблема є складовою більш масштабної світової тенденції щодо змін статусу й місії університету в зв'язку із процесами глобалізації, інтернаціоналізації освіти, розвитку систем транснаціональної освіти, зменшення впливу держави на університетську освіту її універсалізацію. Зміни, що відбуваються в суспільстві та вищій школі на початку 3-го тисячоліття вимагають сформулювати нові принципи такого співробітництва серед яких називаються: міжнародний характер програм освіти та наукових досліджень, широкий доступ до новітніх технологій, посилення партнерських взаємозв'язків між світом праці та вищою освітою. При цьому потрібно створити механізми боротьби з явищами поляризації, маргіналізації та фрагментації.

2. Діючий порядок планування підготовки фахівців, визначення обсягів підготовки за кошти державного бюджету в розрізі окремих напрямів підготовки та спеціальностей. Не відпрацьована система регіонального замовлення на підготовку фахівців.

3. Не вирішена проблема моніторингу якості підготовки фахівців як на державному рівні, так і на рівні конкретного університету. Масовість освіти негативно вплинула на якість підготовки фахівців.

Потребує свого вирішення питання створення незалежних агенцій гарантування якості освіти, що мають отримати сертифікат європейської агенції ENQA та радикальне поліпшення, зокрема, деформалізація системи ліцензування й акредитації. При цьому нам слід повною мірою використати систему індикаторів, що розроблена в 2008 році експертами ОЕСD.

Важливим є також: створення нових механізмів атестації та акредитації освітніх програм потребує розвитку суспільно – професійних організацій до складу яких увійдуть представники професійних асоціацій. Освітнього співтовариства й об'єднань роботодавців. Однією з їх основних задач має стати формування вимог до рівня необхідної професіональної кваліфікації, змісту й технологіям навчання, а також компетенція працівників.

Загальнонаціональна незалежна система оцінки якості освіти має стати невід'ємною частиною інфраструктури неперервної освіти, що дозволяє забезпечити єдність освітнього простору й підвищення об'єктивності процедур оцінки досягнутого освітнього рівня за рахунок їх відокремлення від процесів освіти й підготовки. До цієї системи мають увійти некомерційні організації, що здійснюють проведення іспитів і сертифікацію освітнього потенціалу громадян.

4. Не переглянуто принципи організації та зміст підготовки наукових кадрів відповідно до вимог, що рекомендовані країнами-учасницями Болонського процесу для 3-го циклу вищої освіти. Розповісти про роботу Комісії МОН по Закону.

5. Не розроблена система рейтингової оцінки діяльності вищих навчальних закладів із застосуванням рейтингів різного призначення (управлінських, інформаційних і т.п.). Перші спроби застосування рейтингів показали недосконалість індикаторів, відсутність відповідальності за достовірність представлених університетами показників діяльності та нормативної бази щодо використання результатів рейтингу як підстав для прийняття управлінських рішень. Проект Постанови Кабміну (показати) не прийнято та й він не дає відповіді на всі питання.

6. Чи можливе забезпечення якості освіти та її міжнародного визнання в умовах відсутності зацікавленості роботодавців, в умовах масовості освіти та наявності 350 вищих навчальних закладів, в умовах, коли вищі навчальні заклади бережуть платних студентів, щоб мати додаткові фінанси, і про це знають студенти, в умовах невмотивованості студентів отримати знання, в умовах відсутності незалежних агенцій контролю якості, що вимагається болонськими угодами, в умовах коли ми внаслідок зниження престижу знань, професії педагога , науковця, аспірантури фактично у 1993 – 1998 роках втратили ціле покоління викладачів та науковців, розірвавши зв’язок поколінь у наукових школах, що раніше сформувалися і забезпечували престиж української В.О. Одним з негативних явищ цього періоду стало також погіршення вікової структури наукових кадрів, адже відбувся відтік до інших сфер діяльності перш за все молодих перспективних науково – педагогічних кадрів. Частка науковців із науковими ступенями до 40 років становила лише 14, 1 %, пенсійного віку – 35,9 %. Вікова структура докторів наук становила: до 40 років – 1,5 %, пенсійного віку – 57,1 %. ? Відповідь - ні.

7. Українська система вищої освіти не готова до запровадження додатку до диплому європейського зразка у варіанті, що запропоновано ЮНЕСКО – СЕПЕС. Відсутні в більшості ВНЗ бази даних, у тому числі й електронних, про навчальні досягнення студентів, не вирішена проблема фінансування виробництва додатків у сертифікованих виробників. Тобто в Україні ці процеси ще не пророблені ні на методичному ні на організаційному рівнях, хоч згідно з болонськими вимогами цей документ за бажанням студента має видаватися безкоштовно ще з 2006 року.

8. Проблема мережі вищих навчальних закладів, зокрема, сектору приватної освіти. Один зі шляхів вирішення питання – корпоратизація. Для держави це вихід зі складної ситуації з великою кількістю малопотужних ВНЗ без непотрібного соціального збудження, це досягнення нової якості освіти за рахунок синергетичного ефекту спільного використання потенціалу, це вирішення регіональних проблем освіти зі збереженням зайнятості населення й підтримкою науково – педагогічного та культурного потенціалу регіону.

9. Нам слід визначитися зі стратегією розвитку освіти з точки зору фінансування вищої та післядипломної освіти. Існують дві основні стратегії.

Перша. Освіта одна з основ соціальної політики. Вона не поділяє студентів за матеріальним станом, рівний доступ для всіх. Безкоштовна освіта для всіх, хто пройшов конкурс. Залишається проблемне питання скільки готувати і як забезпечити освіту й науку нормальним фінансуванням.

Друга. Освіта – елемент ринкової економіки, вид виробництва, об'єкт конкуренції й це продукт, що має велику вартість. Звідси згортання, а згодом і ліквідація безкоштовної освіти, із часом приватизація освітніх установ. Уже сьогодні на приватну вищу освіту приходиться більш як 30 % тих, хто навчається по всьому світу. Скорочення державного фінансування. Знання стають товаром. Освіта відпускається у вільне плавання (на виживання), сподівання, що ринок усе розставить по місцям. Нажаль українські реалії зі станом ринку поки що не дають підстав для оптимістичного прогнозу щодо такої стратегії.

Над чим ще працюють наші колеги в інших країнах, де є схожі проблеми?

1. З метою зміцнення потенціалу створюються регіональні університети, ліквідуються філії. Однак створення великих університетів породжує проблему малої гнучкості в прийнятті рішень. Тому в деяких регіонах реалізується інша модель об'єднання ВНЗ на договірній основі – створення холдингів, консорціумів, корпорацій.

2. Є ідея розвитку у ВНЗ програм масового прикладного бакалаврату за конкретними кадровими та дослідницькими замовленнями бізнесу та адміністрації регіонів. Деякі ВНЗ будуть перепрофільовуватися на послуги в сфері масової додаткової освіти.

Розглядають два підходи: держава створює правила ліцензування та акредитації, а також механізми фінансування; другий інструмент – реалізація конкретних проектів оновлення мережі.

3. Орієнтація на ринок праці. Разом із тим постають питання: чи можна орієнтуватися на ринок праці, якщо його практично немає, чи тільки в цьому місія сучасної вищої освіти? В Україні галузеве замовлення за статистикою ніколи не перевершувало 0,4 %. Інформація про працевлаштування не відповідає дійсності, статистика ведеться за липовими листами підприємств. На підтвердження цього можна навести приклад, що за фахом працюють лише 10 -11 % випускників юридичних і економічних спеціальностей.

Вища освіта слабо реагує на потреби ринку праці й у Росії, де більше чверті випускників вищих та 30% середніх закладів не працевлаштовується за спеціальністю.

Узагальнюючи інформацію на сьогодні, можна назвати наступні пріоритетні напрями державної політики.

1. Розвиток системи неперервної освіти.

2. Підвищення якості професійної освіти.

3. Забезпечення доступності до якісної вищої освіти.

4. Підвищення інвестиційної привабливості сфери освіти.

Для розвитку системи неперервної освіти необхідно:

- створити умови для розширення числа організацій, що надають освітні послуги в галузі професійної освіти та підготовки кадрів;

- створити умови для розповсюдження суспільно – професійних механізмів атестації та акредитації освітніх програм;

- сформувати загальнонаціональну систему оцінки якості освіти, що отримує громадянин, та освітніх програм, що пропонуються;

- створити умови для освітньої мобільності тих хто навчається.

Основними елементами цієї інфраструктури мають стати:

- програми проф. підготовки та перепідготовки й підвищення кваліфікації, що побудовані за модульним принципом, а також організації різних форм власності, що їх реалізують;

- суспільно – професійні організації, діяльність яких скерована на формування адекватних запитам ринку праці кваліфікаційних вимог до рівня підготовки фахівців, пошук і відбір сучасних освітніх технологій, а також оцінку (атестацію та акредитацію якості освітніх програм;

- єдина система залікових одиниць, що збудована на основі сучасної інформаційної інфраструктури обліку, зберігання та накопичення даних про результати навчання та підготовки, що отримані особою в різних освітніх закладах;

- незалежна від організацій, що реалізують освітні програми, загальнонаціональна система оцінки якості освіти, що покликана забезпечити єдність освітнього простору за рахунок надання громадянам можливості об'єктивного контролю рівня набутих знань і компетентностей.

Для підвищення якості потрібно:

- реструктуризувати системи середньої загальноосвітньої профільної школи, професійно – технічної та вищої освіти в їх тісному взаємозв'язку;

- створити умови для інноваційного розвитку системи вищої професійної освіти, інтеграції освітньої, наукової та практичної діяльності.

Для підвищення доступності:

- створити механізми здійснення соціальної адресної підтримки тих хто навчається з розширенням доступності додаткової освіти.

Для підвищення інвестиційної привабливості сфери освіти:

- створити умови для підвищення економічної самостійності освітніх установ шляхом урізноманітнення їх організаційно – правових форм;

- створити умови для зниження інвестиційних ризиків вкладень в освітню сферу шляхом розвитку суспільних інститутів управління освітою;

- забезпечити більшу прозорість для засновників процесів фінансово – господарського управління освітніми установами.

Сучасній професійній освіті характерними є наступні інновації: фінансово – економічні (комерціалізація освітніх послуг, диверсифікація джерел фінансування); організаційно – управлінські (упровадження принципів і методів підприємницької організації, управління по цілям, децентралізація структури управління, утворення інтегрованих освітніх систем, інтернаціоналізація освітньої діяльності));структурно – функціональні (перехід до безперервної ступеневої освіти, диверсифікація форм, термінів, періодів навчання, введення нових спеціальностей та спеціалізацій, їхнє комбінування та інтегрування); освітньо – методичні інновації (особистісно – орієнтований підхід, диференціація та індивідуалізація навчання, упровадження нових інформаційно – комунікативних методів).

Ці переліки, звісно, не вичерпують всі напрями розвитку вищої освіти, їх можна доповнити досить перспективним і потужним напрямом - перехід до сітьових форм взаємодії ВНЗ, що фактично визначають як світову тенденцію розвитку освіти в ХХ1 столітті. Та й суть Болонських угод можна трактувати як розробку й впровадження механізмів горизонтальної (сітьової) інтеграції ВНЗ Європи. Освітня сітка не займається безпосередньо освітніми процесами, але може сприяти організації умов, що забезпечують ефективну освітню діяльність усіх ВНЗ, що входять до сітки (центри дистанційної освіти, відео конференції, сумісні проектні групи та дослідницькі колективи, реклама, промоушен, підготовка й запуск релізів, представлення інтересів та їх захист у власних структурах, пошук партнерів, взаємна інформаційна підтримка і т. п.).

Розвиток міжвузівських сітьових відносин. Можливо виокремити 6 послідовних стадій заповнення простору суб'єктами, що господарюють: випадкове включення, мозаїка ;паркет ;холдинг; кластер і сітка – сама ефективна форма.

В організаціях, що структуровані в сітьові співтовариства, з'являється можливість відкритого доступу до нових ресурсів – ідеям, інформації, знанням, програмам, методикам і технологіям навчання. Сітка схожа на поляну, на яку кожен учасник приносить свій досвід, версії, проекти, проблеми, свята. Сітка може взаємовигідно функціонувати для кожного учасника і як клієнтська база, і як дилерська структура.

Однією із проблем експортно орієнтованої освіти є відсутність корпоративної вузівської політики. ВНЗ конкурують між собою замість того, щоб створювати потужні вузівські корпорації, наприклад, регіональні (сибірський освітній консорціум). Саме вони будуть конкурентноздатні. Вигода може бути в тому, що кожен з учасників консорціуму вносить свій пай на розробку регіонального пакета дистанційної електронної освіти з тієї чи іншої спеціальності, а отримує весь пакет. За цією схемою можна домовитись відносно розробки цілих освітніх модулів і проектів.

При цьому в межах консорціуму можна здійснити спеціалізацію. На базі одного з інженерних, технічних та інформаційних спеціальностей, на базі іншого – з економічних та управлінських спеціальностей.

Роботодавці орієнтуються на ВНЗ із потужним трендом. Так базі МДУ створено 5 факультетів, а по суті корпоративних вузів. До числа партнерів увійшли потужні компанії. Для них перш за все важливий діловий підхід, а не проста благочинність. І далі – створення корпоративних університетів – перспективний напрямок у розвитку нашої освітньої системи. Тобто тут корпоративний університет перш за все передбачає участь потужних інвесторів від роботодавців ( правда й бренд університет теж потужний - Московський державний університет). Усе це використовується для створення навчально –методичних сітьових комплексів додаткової освіти. Доступ до них реалізується через освітній портал „Електронний університет”.

Учасники конференції 2009 року у Льомені (Бельгія) наголошували, що політика в сфері вищої освіти повинна враховувати практичну значимість того, що вивчають студенти, боротися з безробіттям серед молоді. Адже ті, кому повезло з можливістю вчитися, відчувають потім крайнє розчарування від неможливості знайти роботу.

Це потребує гнучкості та ретельного моніторингу ринку праці. З іншого боку, це також посилює на окремому підприємстві відчуття довгострокової потреби в навчанні – потреби, які, у свою чергу, створюють нові можливості для вищої освіти.

Нажаль, в Україні взаємозв'язку ринку праці та ринку освітніх послуг не відчувається й, перш за все, за причини не сформованості ринку праці, не визначення довгострокових перспектив розвитку економіки. Крім цього, університети й підприємства не повною мірою усвідомлюють потенціал такого співробітництва. Тому залишається ситуація, коли підприємства прагнуть виживати й не ставлять перед собою довгострокових перспектив, що пов'язані з упровадженням сучасних розробок, а університети не готові запропонувати швидкі рішення й залишаються суто на академічних позиціях.

У 2003 році в інформаційному документі Комісії під назвою „Роль університетів у Європі знань” говорилося, що необхідність глобальної конкурентоспроможності вимагає, щоб знання „перетікали” з університетів у бізнес і суспільство. Для розвитку тісних зв'язків між університетами й промисловістю, Комісія пропонувала введення податкових пільг.

Можна також навести приклади західних університетів, які для посилення взаємозв’язку з ринком праці та підтримки студентства створювали спеціальні підрозділи типу: центр кар’єри університету шведського міста Умео, центр інновацій (університет Умер, Швеція), центр інформації та орієнтації (Савойський університет), центр університету м. Гренобль, при ньому ж працює клуб (асоціація)підприємств. Основні їх завдання зводяться до наступних: сприяння студентам та аспірантам у питаннях подальшого працевлаштування; планування кар’єри й пошук місця роботи; дослідження ринку праці; підготовка тем випускних робіт із питань, що цікавлять роботодавців; налагодження контактів із роботодавцями; орієнтація студентів у виборі ними майбутньої професії на підставі аналізу їх знань, умінь та бажань (проводиться тестування); спостереження за успіхами студентів та кар’єрою випускників. допомагати студентам скласти резюме, лист мотивацію; надати інформацію, куди подати відомості про себе; психологічно підготувати студента до співбесіди з потенційним роботодавцем; проведення навчальних курсів щодо основ працевлаштування й профорієнтації; допомога студентам та випускникам у питаннях переорієнтації та перепрофілювання; допомога при підготовці CV.

Таким чином в освіті все більше проявляються тенденції прагматизму: "....прагматизм став вікном у майбутнє, і прогнозом, і правилом поведінки. Прагматисти навіть не усвідомлюючи цього виконують те, що від них вимагає цивілізація в цілому, даючи життя наступному за ними поколінню й тим самим надаючи історії можливість зробити ще один крок уперед". У цьому контексті розвиток взаємодії вищої освіти України з роботодавцями може стати стратегічним напрямом розвитку та підвищення якості та ефективності освіти. Проте тут слід також зауважити , що стан українського ринку праці, його низький рівень орієнтованості на розвиток сучасного високотехнологічного виробництва та й взагалі на виробництво в цілому не сприяє вирішенню цього важливого завдання.

Там де є ринок праці , там є й практична зорієнтованість навчання на конкретний вид діяльності. Приклад Німеччини про це свідчить. Німецькі професійні програми підготовки інженерів дуже популярні, оскільки низьковитратні та коротші за термінами за класичні університетські. Вони передбачають скорочений цикл навчання 3 роки теоретичної підготовки та рік практичної роботи. Усі викладачі повинні обов’язково мати стаж практичної роботи та тісні зв’язки з фірмами. Викладачі зобов’язані також проходити практику на фірмах для яких готують фахівців. Про необхідність диверсифікації програм за ознаками академічності та практичного спрямування я писав, а свого часу й прагнув упровадити, неодноразово. Нажаль, консерватизм системи регулювання ринку праці та й багатьох університетів, відсутність реального замовлення від роботодавців та постійна нестача коштів на запровадження нових програм підготовки, не дозволяють це зробити більшості університетів.

На цьому фоні наші університети недостатньо працюють над створенням навчальних програм, що містять модулі скеровані на підвищення адапційних можливостей випускника, озброюють його технологіями цивілізованого суперництва на ринку праці. Однією із причин, що обумовлюють зміни технологій навчання зорієнтованих на результат, є зміна соціального замовлення на випускника, який попадає на ринок праці, де можуть змінюватися не тільки шляхи досягнення цілей діяльності, але й сама ціль, причому досить швидко.

Інертність та відсутність нормативної бази та реальних замовників не дозволили нашим навчальним закладам створити професійно скеровані програми підготовки бакалавра, що дає підстави опонентам ступеневої освіти для безплідних дискусій на цю тему. Не реалізована в наших університетах також перспективна ідея диверсифікації змісту магістерської підготовки за функціональними, наприклад, такими як: наукова, науково - педагогічна, інженерно - технологічна, управлінська. Думаю, що однією з найважливіших причин такого стану є також відсутність реальних замовлень роботодавців, що знижує вмотивованість університетів до створення студентам умов для такого вибору.

Практично відсутні й програми післядипломної додаткової освіти професійного вдосконалення, у тому числі й в умовах виробництва. Ми не визначилися чітко в питанні, кому потрібна безперервна освіта як замовнику - державі, галузі, конкретному підприємству чи конкретній особі? Яка післядипломна освіта нам потрібна, які типи програм післядипломної освіти - з видачею диплома та із присвоєнням нової кваліфікації, чи програми, що ведуть лише до сертифікату про перепідготовку, або посвідчень? Хто має фінансувати цей тип освіти? Раніше це були держава, галузеві міністерства, підприємства. Чи працюють ці джерела сьогодні, - велике питання?

Це все також потрібно для підвищення конкурентоздатності працівника в суворих умовах ринку праці. Адже сьогодні багато експертів вважають, що освіта більше потрібна для кар’єри та життя і є основою успішної соціалізації, раніше превалювала формула - освіта для людини. Але ж знову таки постає питання, де знайти таке виробництво на Україні для чисельних вищих навчальних закладів.

В університетах відсутні можливості для широкого залучення до роботи зі студентами провідних практиків різних секторів економіки й виробництва, низький рівень розвитку праці не дозволяє організувати на сучасному рівні виробничу практику студентів, чому приділяється головна увага при формуванні та акредитації навчальних програм у провідних країнах Європи.

Вищі навчальні заклади потребують створення нових законодавчо закріплених умов економічної самостійності та взаємодії з роботодавцями, так само як і останні потребують гарантій для зниження інвестиційних ризиків вкладень в освітню сферу та забезпечення більшої прозорості процесів фінансово – господарського управління освітніми установами.

Думаю, що ці ідеї можуть також слугувати певним орієнтиром і для України.